Чому, лиха годино, страхом нас лякаєш? Ти тінь, що повзеш крізь сутінки й сни, Ти є — але колись минути мусиш, І радість повернеться в наші дні. Як буря вгамує свій лютий вир, Ми світло знайдемо в новому світанні, І серця, сповнені миром і добром, Знов обернуться до шляху незримого. Ти прийшла, та коли зникнеш, однак зникай! Залиш у дарі досвід, мудрість свою, Щоб світло, яке колись було сльозою, Горіло, як зірка, в небі вечірньому.