Він місто будував не з каменю — з душі, І кожен день вкладав тепло і світло щире. Дороги, парки — наче мрії ожили, І був з людьми у радості, й в біді. Допомагав солдатам — тихо, без овацій, Світ жорстокий — вистачить лиш мить. Конфлікт — і ніж в руках чужої злості… Зустрівши підлість, де не чекав від гостя, Впав не духом — тільки тілом в боротьбі, Місто розділилось в ту ж мить: Одні молились: «Живи, ти мусиш далі жить», Стояли поруч серцем і думками. А інші — кидали холодні слова, Немов забули, хто для них старався… Жорстокість лилась, наче це їхня сила: «Нехай помре» — звучало в вустах… Невже ж у людях стільки болю й гнилі? Чи співчуття загублене в серцях? Де ваша людяність? Чи згоріла під тиском злості? Час розставить правду по місцях, І навіть якщо шлях його крізь біль. Крізь страх і тишу лікарняну, Він не зламається, й підніметься. Всупереч усім словам, Що різали сильніше, ніж ніж у тілі. Не зрадить надіям і серцям, Що поруч з ним, Бо сила —є У простій, але живій душі, Що полюбила.