Бесплатный генератор стихов AI

Якось пізно ввечері наприкінці грудня, Коли я їхав додому, Пішов сніг. Я пережив жахіття, Яке пам’ятатиму завжди — Найстрашніше з усіх. Сніг валив густими пластівцями, А мороз Сковував моє лобове скло. Я збився зі шляху. І раптом, коли буря нарешті вщухла, Переді мною постало Дивовижне видовище: Місто-привид, Мертвотно-біле, Застигле в тиші Зимової ночі. Місто-привид... Хтозна, Що стається з людьми, Коли здіймається шалений вітер. Я зупинив машину й Тривожно озирнувся навкруги — Саме в цю мить заглох двигун. Відчуття глибокого, безпросвітного Відчаю переслідуватиме мене завжди, Хоч як я не намагався — Клятий мотор Так і не завівся. У блідому місячному сяйві Відчувалася якась загроза. Ніколи ще я не почувався Таким безпорадним і самотнім, Ніколи ще так не лякався. Місто-привид, Мертвотно-біле, Застигле в тиші Зимової ночі. Місто-привид... Тут нічого немає, Лише порожні вікна, що дивляться На тебе звідусіль. Місто-привид, Мертве й холодне — Кладовище таємниць І нерозказаних історій. Місто-привид... Хтозна, Що стається з людьми, Коли здіймається шалений вітер. Раптом із гуркотом відчинилися двері, Випускаючи світло й гучний сміх На залиту місяцем вулицю. А в промені світла — Тінь; за мить почувся Шурхіт кроків. Постать повільно Наближалася — здавалося, Вона дивно знайома. Як же я закричав, Коли місячне світло на мить Осяяло її риси: Я впізнав власне обличчя! Місто-привид, Місце, де живуть примари, Де вічна зима Тримає все в холодних обіймах. Місто-привид... Хтозна, Що стається з людьми, Коли здіймається шалений вітер. Місто-привид... Тут нічого немає, Лише порожні вікна, що дивляться На тебе звідусіль. Місто-привид, Мертвотно-біле, Застигле в тиші Зимової ночі. Місто-привид — Кладовище таємниць І нерозказаних історій. Що стається з людьми, Коли здіймається шалений вітер?

В конце декабря я домой возвращался сквозь снег.
Мороз зашивал лобовое стекло пеленою.
И вдруг из метели, как память о вымерших всех,
Возник белый город — и встал между мной и весною.

Мотор захлебнулся. Ни искры. Ни голоса. След
За мною исчез, словно я никогда не родился.
В пустых окнах медленно гас отражённый мой свет,
И месяц над крышами тонким осколком светился.

Вдруг дверь распахнулась — и смех расколол тишину.
Из тёплого света шагнул человек мне навстречу.
Я вскрикнул: моё же лицо он подставил луне.
И снег опускался ему на знакомые плечи.

Он молча смотрел. Я забыл, как дышать и кричать.
Лишь ветер листал переулки — пустые страницы.
Кто едет домой, если некому больше встречать?
Кто вышел ко мне?
И кому суждено возвратиться?

Изменить фон стихотворения

По умолчанию: blueПо умолчанию: colorsПо умолчанию: gradientПо умолчанию: poolПо умолчанию: pyramidПо умолчанию: sandПо умолчанию: seaПо умолчанию: silhouetteПо умолчанию: sun
Получите это и 4 других вариации вашего стиха, отправленных прямо на вашу почту.
В конце декабря я домой возвращался сквозь снег. Мороз зашивал лобовое стекло пеленою. И вдруг из метели, как память о вымерших всех, Возник белый город — и встал между мной и весною. Мотор захлебнулся. Ни искры. Ни голоса. След За мною исчез, словно я никогда не родился. В пустых окнах медленно гас отражённый мой свет, И месяц над крышами тонким осколком светился. Вдруг дверь распахнулась — и смех расколол тишину. Из тёплого света шагнул человек мне навстречу. Я вскрикнул: моё же лицо он подставил луне. И снег опускался ему на знакомые плечи. Он молча смотрел. Я забыл, как дышать и кричать. Лишь ветер листал переулки — пустые страницы. Кто едет домой, если некому больше встречать? Кто вышел ко мне? И кому суждено возвратиться?

Похожие стихи