Якось пізно ввечері наприкінці грудня,
Коли я їхав додому,
Пішов сніг.
Я пережив жахіття,
Яке пам’ятатиму завжди —
Найстрашніше з усіх.
Сніг валив густими пластівцями,
А мороз
Сковував моє лобове скло.
Я збився зі шляху.
І раптом, коли буря нарешті вщухла,
Переді мною постало
Дивовижне видовище:
Місто-привид,
Мертвотно-біле,
Застигле в тиші
Зимової ночі.
Місто-привид...
Хтозна,
Що стається з людьми,
Коли здіймається шалений вітер.
Я зупинив машину й
Тривожно озирнувся навкруги —
Саме в цю мить заглох двигун.
Відчуття глибокого, безпросвітного
Відчаю переслідуватиме мене завжди,
Хоч як я не намагався —
Клятий мотор
Так і не завівся.
У блідому місячному сяйві
Відчувалася якась загроза.
Ніколи ще я не почувався
Таким безпорадним і самотнім,
Ніколи ще так не лякався.
Місто-привид,
Мертвотно-біле,
Застигле в тиші
Зимової ночі.
Місто-привид...
Тут нічого немає,
Лише порожні вікна, що дивляться
На тебе звідусіль.
Місто-привид,
Мертве й холодне —
Кладовище таємниць
І нерозказаних історій.
Місто-привид...
Хтозна,
Що стається з людьми,
Коли здіймається шалений вітер.
Раптом із гуркотом відчинилися двері,
Випускаючи світло й гучний сміх
На залиту місяцем вулицю.
А в промені світла —
Тінь; за мить почувся
Шурхіт кроків.
Постать повільно
Наближалася — здавалося,
Вона дивно знайома.
Як же я закричав,
Коли місячне світло на мить
Осяяло її риси:
Я впізнав власне обличчя!
Місто-привид,
Місце, де живуть примари,
Де вічна зима
Тримає все в холодних обіймах.
Місто-привид...
Хтозна,
Що стається з людьми,
Коли здіймається шалений вітер.
Місто-привид...
Тут нічого немає,
Лише порожні вікна, що дивляться
На тебе звідусіль.
Місто-привид,
Мертвотно-біле,
Застигле в тиші
Зимової ночі.
Місто-привид —
Кладовище таємниць
І нерозказаних історій.
Що стається з людьми,
Коли здіймається шалений вітер?
Изменить фон стихотворения
Получите это и 4 других вариации вашего стиха, отправленных прямо на вашу почту.
В конце декабря я домой возвращался сквозь снег.
Мороз зашивал лобовое стекло пеленою.
И вдруг из метели, как память о вымерших всех,
Возник белый город — и встал между мной и весною.
Мотор захлебнулся. Ни искры. Ни голоса. След
За мною исчез, словно я никогда не родился.
В пустых окнах медленно гас отражённый мой свет,
И месяц над крышами тонким осколком светился.
Вдруг дверь распахнулась — и смех расколол тишину.
Из тёплого света шагнул человек мне навстречу.
Я вскрикнул: моё же лицо он подставил луне.
И снег опускался ему на знакомые плечи.
Он молча смотрел. Я забыл, как дышать и кричать.
Лишь ветер листал переулки — пустые страницы.
Кто едет домой, если некому больше встречать?
Кто вышел ко мне?
И кому суждено возвратиться?